Між мирним минулим і воєнним сьогоденням: у Полтаві презентували виставку фоторепортера Олега Журавльова «Погляди. Тоді і зараз»
Слідкуйте за «Новини Полтавщини» в Google
Фотографія може зберегти обличчя людини на роки. Але чи може вона показати, якою ця людина стала згодом? І що відбувається з поглядом, коли між двома моментами життя з’являється війна?
Саме це намагається роздивитися полтавський фотограф Олег Журавльов у своїй виставці «Погляди. Тоді і зараз», яку відкрили у Полтавському краєзнавчому музеї імені Василя Кричевського. Понад 60 світлин, зроблених у різні роки, складаються в історію не лише про час і людей, а й про зміни, які залишаються на обличчях, навіть коли камера просто фіксує мить.
Люди, які залишилися в кадрі, але змінилися
До повномасштабного вторгнення на фотографіях Олега Журавльова — звичайне життя: культурні події, знайомі полтавські локації, люди різного віку… Автор показує їх у моменти, коли вони просто живуть своїм життям — без очікування чергової повітряної тривоги чи удару. Поруч — фотографії воєнного часу. Військові, волонтери, діти полеглих захисників, люди, які залишили свої домівки через війну.
На відкритті виставки про цю різницю говорили неодноразово. Зокрема, заступник голови Полтавської ОВА з питань цифрового розвитку, цифрових трансформацій і цифровізації (CDTO) Євгеній Скиба зазначив, що світлини показують життя до війни та під час неї. На його думку, фотографія іноді здатна передати значно більше, ніж слова.
“Погляди. Тоді і зараз” говорить сама за себе. Бо дійсно, це життя, яке було до війни і під час війни. І дійсно заговорили очі. Фото показує набагато більше, ніж ми можемо сказати й передати те, що відбувається з нами”, — сказав Євгеній Скиба.
Він також звернув увагу на те, як змінюється сприйняття цих світлин, коли порівнюєш кадри різних років. Мирні фотографії сьогодні сприймаються вже через досвід повномасштабної війни, а знайомі обличчя та емоції набувають іншого значення.
“Коли ознайомлюєшся з виставкою, згадуєш, яким був час до війни, якими ми всі були щасливими, якими були наші очі. І дивишся, що зараз відбувається. Але ми дивимося в майбутнє і впевнені, що після нашої Перемоги обов’язково будуть нові фотознімки. Ми вже будемо дивитися на це все з щастям”, — додав Скиба.
Своїми враженнями від експозиції поділився й Олександр Лемешко. Для нього ця виставка — передусім про емоції, які закладені в кожному окремому кадрі.
“Для мене це виставка високого емоційного накалу, тому що кожна світлина має своє наповнення змістом: який зміст, яка емоція, яка подія. Мені здається, що це надзвичайні роботи”, — зазначив Олександр Лемешко.
Він також звернув увагу на те, що навіть у час повномасштабної війни музей залишається простором для культурних та історичних подій. За його словами, попри ремонт, тут продовжують проводити виставки й інші заходи, які збирають відвідувачів.
Та, мабуть, найособистіше виставку сприйняла Лілія Матвійчук — дружина полеглого захисника Юліана Матвійчука. Пройшовшись виставковою залою, вона звернула увагу на те, наскільки тонкою у наш час стала межа між життям і смертю. Серед світлин Олега є й фотографія Юліана Матвійчука — зроблена ще під час його громадської активності на полтавському Майдані. Саме тому, дивлячись на інші кадри, Лілія мимоволі замислювалася про подальші долі людей, які на них зображені.
“А що зараз із цією людиною? А де вона зараз? А яка її доля тепер? А що вона відчувала в той момент і що вона відчуває зараз? І це є найвища цінність. Тому що це не просто фіксація моментів, це фіксація історії, фіксація долі, фіксація шляху тих, хто потрапив в об’єктив Олега”, — зазначила вона.
Директорка Департаменту інформаційної діяльності та комунікацій з громадськістю Полтавської ОВА Вікторія Пилипенко наголосила, що цінність роботи фотографа — не лише у технічній фіксації події. Його завдання — побачити те, що людське око може не встигнути помітити.
“Об’єктив фіксує те, що не в змозі зупинити людське око. Переглядаючи світлини Олега, ми розуміємо, наскільки це унікальна людина, яка може з декількох сотень фотографій, зроблених одночасно, обрати саме ту, яка передає емоції, фіксує погляд, говорить про внутрішній стан людини”, — сказала Вікторія Пилипенко.
Розмова з Олегом Журавльовим
У коментарі журналісту «НП МЕДІА» автор світлин розповів, що саме перегляд власного архіву підштовхнув його до створення цієї виставки. Олег Журавльов почав перебирати фотографії, зроблені у 2000-х, 2010-х і 2020-х роках, і помітив те, що раніше, можливо, не сприймалося настільки очевидно: люди на його світлинах стали іншими. Для фотографа ці зміни стали одним із відображень війни.
Втім, на виставці можна побачити й інший вимір часу – зміни, які відбулися в особистому житті самого фотографа. Серед архівних кадрів є світлини його синів. На них особливо помітно, наскільки швидко вони подорослішали за роки, що минули між фотографіями.
Погляди людей на світлинах Олега Журавльова передають різні емоції та стани, а разом створюють своєрідний діалог між тим, якими люди були раніше, і тим, якими стали тепер.
«Я просто бачу зміни прямо на обличчях і в очах людей», — говорить він.
Двадцять років за камерою
Фотографією чоловік займається близько 20 років. Перший плівковий фотоапарат потрапив до його рук, коли йому було близько 20. Він сам проявив і надрукував перші фотографії — і відтоді фотографія поступово стала частиною його роботи та життя. Втім, далеко не всі кадри він робив суто за завданням.
«Це можна йти на зйомку робочу, але по дорозі побачити щось таке, що хочеться сфотографувати для себе», — розповідає фотограф.
Саме тому серед його архіву опинилися не лише офіційні події чи робочі зйомки. Частина фотографій — це випадково помічені люди, моменти й погляди, які фотограф вирішив зберегти.
Від довоєнних буднів — до поглядів воєнного часу
Сьогодні Журавльов фотографує вже зовсім інших людей. У його кадрах — військові, волонтери, поранені, родини загиблих, наслідки російських атак. Але поруч із ними він свідомо залишив фотографії звичайного життя, яке тепер здається далеким. Саме тому виставка не намагається лише показати війну. Вона нагадує, що саме змінилося через неї.
“Є така фраза, що кожен фотограф хоче своєю фотографією завершити війну, але ні в кого це не виходить. Я просто хотів, щоб люди згадали трохи цих довоєнних, звичних, звичайних часів”, — сказав Олег Журавльов.
Можливо, саме тому назва «Погляди. Тоді і зараз» працює не лише як назва фотовиставки. Це пропозиція подивитися на людей у двох різних точках часу — і спробувати помітити, що війна змінила не тільки навколо нас, а й у самих нас.
На відкритті Олегу побажали, щоб його наступна виставка вже називалася «Погляди Перемоги». А поки ці понад 60 світлин залишаються свідченням того, якими ми були, якими стали і що досі намагаємося зберегти в собі.
матеріал підготував/ла: Олександра Клиша
